Tag Archives: ramblings

Бути собі сенсом

Якщо ти намагаєшся слідувати моді, ти стаєш наче порожній пакет на вітру: несешся невідомо-куди, не маючи впливу ні на що.

Я так не хочу. Я хочу бути собі сенсом. Торувати свої стежки. Створювати свої власні визначення самого себе та терраформувати світ навколо.

now playing: Giuseppe Tartini – Devil’s Trill Sonata

Я сумую за зимами, коли життя було простішим. Коли у мене був час порадіти помаранчевому небу ввечері, підсвіченому натрієвими ліхтарями, світло яких відбилось від свіжого снігу.

З іншої сторони, зараз, на відміну від тих часів, у мене є набагато більше ресурсів: як грошей, так і широти мислення, щоб усвідомлювати де обмеження є, а де їх немає. Саме час будувати щось своє. Спочатку спланувати, а потім ретельно і цілеспрямовано, цеглинка за цеглинкою зводити. Житло, власну справу, сім’ю.

Та й ніщо не заважає мені виглянути у вікно, коли піде сніг. Хіба що натрієвих ламп на вулицях поменшало. Ех!

Бути собі сенсом.

The old ways are best once more (but not actually all of them)

Lately I reminisce about the software that I had on my devices ten to fifteen years ago. I stumbled upon a screenshot of my desktop from 2010 last year and I barely recognized the environment that felt like home at the time.

Back then I used Aimp as my main audio player on a PC and PowerAmp on my phone. Both closed source and both made in russia. The latter being a final nail in both their coffins.

You absolutely never ever should trust russians and their software.

Back in the day, like in middle and high school, I got my content from torrenting. I did not have money to buy it legitimately, there weren’t any streaming services and catching something on TV was difficult for a number of reasons. Since like grade 7 or 8 I had some device I could use to watch stuff or listen to it and I did that. It was awesome. In my prime music listening years, circa 2010, my music library was large, but manageably so. And I had it on several of my devices. And played with different pieces of software. And those were the golden times.

Later I entered the university and got more into audiobooks, which I also had locally. And some time after that I entered the workforce and now had some disposable income to spend (carelessly). That began a new era in my media consumption. Primarily it consisted of streaming stuff. Which later led to the fade out of the (randomly) russian music players from my life.

Specifically it probably began even before the full-scale invasion of 2022, in 2020, when I built a new PC and (I think) just decided not to install Aimp, since I had a Spotify subscription with some of my favorite tracks saved there. For the same reason I did away with PowerAmp on my phone. My music library ended up buried somewhere in the depths of numerous file shares and file-dump-drives I used and moved to and from for last 15 years.

However, in current landscape of enshittification that creeps into each and every thing on the internet, I decided to do a 180. I will not be paying for Netflix, shitty excuse for a movie player that cannot play 2k or 4k, in my browser, even despite saying it on the tin. Louis Rossman had a video about that. And another one about ai ad integrations.

And that was the last straw for me. I will not be dripping my money into the ever growing enshittified, slopified and overall low quality services.

I see nothing unethical in ripping music CDs and movies on BluRay and preserving them for my home viewing. But that is a yesterday’s take.

Today I don’t think that it is unethical to straight up pirate movies and that Netflix (or Disney, or Amazon) made.

There, I said it. It is not unethical to pirate. Granted, there are some asterisks that come with that.

First and foremost, if it is an indie band or director, who have not given in to the marvelization machine and are not backed by a corporation, consider supporting them. Maybe even if you do not completely agree with the or if their work is not perfect, keep in mind that it is still better than marvel slop any day of the week.

As of right now I am unsubscribed from Netflix and Spotify. I still have active subscriptions for Megogo (alternative way to watch air TV for grandma) and Sweet TV, which I get for free from my banking package. But to be honest, Megogo are not that innocent themselves and I only tolerate them for my grandma’s sake.

Переорієнтація вебу

Я зайшов у адмін панель Вордпреса, щоб оновити пару плагінів та загалом погратися з налаштуваннями. Серед іншого я сподівався пошукати якусь нову тему, щоб її використовувати. Оскільки, відкрию таємницю, зараз я використовую досить стару тему. І причина, з якої я її вибрав полягає в тому, що на відміну від інших, вона не відволікає від текстового контенту. Що для мене важливо, оскільки основна цінність мого блогу це саме текст.

Втім, у світі сайтів в інтернеті в цілому і зокрема Вордпресу щось змінилось за останні десять років. На першій сторінці каталога тем можна зустріти представників наступних жанрів:

  • Сторінка приземлення (лендінг). Впиши свій текст для продажів і гайда продавати
  • Різноманітні вітрини для інтернет-магазинів. Ну тут більш-менш зрозуміло, з врахуванням того, наскільки поширений зараз “бізнес” з дропшипінгом.
  • Сайти новин з плиточками з фото і заголовками статей
  • Сайти для бізнесів (багатосторінкові)

А що якщо я не роблю такий контент? Що, якщо я не бачу сенсу шукати якусь більш-менш релевантну картинку чи фото (вже не кажучи про вибір між free-to-use та краденим), щоб донести думку? І ще більшою ганьбою я вважаю генерувати ілюстрації за допомогою ШІ.

Цінність мого тексту – в тексті. Втім, решті інтернету на це пофіг і він йде своїм шляхом.

Death to 2024

Мій 2024 був цікавим роком. Я розповім найцікавіше у декількох розділах. Вони іноді можуть між собою перетинатись.

1. Just Dance

В січні 2024 року, або може трохи раніше, я згадав про існування такої речі, як ритм-ігри. Цей жанр розваг з’явився в моєму житті надзвичайно давно: у 2012 році. Тодішня моя подруга поділилась своїм захопленням танцювальним автоматом Pump It Up і дала мені його спробувати. З першого разу мені не сподобалось. Але згодом, коли, приїхавши на море, я знайшов у павільйоні з аркадними автоматами Dance Dance Revolution і спробував його, я закохався. Втім, заголовок цього розділу не Dance Dance Revolution.

Цікавий факт: наскільки мені відомо, то в Блокбастері в Києві стоїть той самий автомат PIU, який там був ще в 2012 році.

Приблизно в січні 2024 року, або трохи раніше, моя хороша подруга нагадала мені що існує Just Dance. Мало того, виявляється, що з якогось 2015 року він доступний у вигляді веб-версії гри, яку можна відкрити на весь екран і грати, використовуючи телефон як трекер рухів.

Я пограв місяць чи два у Just Dance Now, але він був незручний: ти постійно боїшся випустити телефон з рук і що він відлетить кудись у стіну чи підлогу. Мало того, з ним постійно були якісь проблеми: посеред треку ти можеш випадково наклацати щось на телефоні, згорнути додаток і все – вилітаєш з гри, починай спочатку; гру неможливо запустити в браузері телевізора — бідолашна побита життям техніка 2015 року випуску просто не має стільки оперативної пам’яті, через що після десь хвилини відтворення відео в браузері, телевізор примусово завершував додаток.

Трохи пізніше я дізнався що у одних друзів є Xbox, а у самого Xbox існує камера Kinect, за допомогою якої можна трекати рухи, не тримаючи зайвого в руках.

Так, у мене з’явилася ідея Xbox купити. Провівши невелике дослідження, я дізнався, що лише попереднє покоління (Xbox One, Xbox One X/S) підтримує Kinect. І що з якихось причин Microsoft прибрали підтримку Kinect у новому поколінні (Xbox Series X/S). Не питайте про дебільний неймінг, це все майкрософт.

Я прийняв рішення купити собі Xbox One X – найпотужнішу з версій Xbox попереднього покоління (читай: найпотужнішу версію Xbox, сумісну з Kinect). Хочеться грати у щось кольорове і з музикою, та й спосіб спалювати калорії потрібен. Виявляється, що консолі попереднього покоління, особливо нові, особливо в Україні — це рідкість. Але мені вдалося знайти одну. Колекційне видання, яке коштувало приблизно стільки ж, скільки Xbox Series X — новіший пристрій, той що не підтримує Kinect.

Десь в лютому мені прийшов з Ebay Kinect і потроху почали приходити диски з іграми.

Я був зачарований: поєднання музики, яскравих кольорів, фізичної активності та гри схопило мене сталевою хваткою і не відпускало. Уявіть себе білкою, яка вперше побачита Таймс Сквер з його різнокольоровими рекламними екранами. Так себе відчував я в той момент. Я був загіпнотизований і мені кортіло рухатись, що я і робив.

2. Збиття з курсу (1)

Другого січня 2024 року було дуже гучно. Росіяни вчергове обстрілювали нас, в тому числі надзвуковими ракетами. В той день, а точніше дуже ранній ранок, десь о п’ятій, ховаючись у ванній кімнаті, ми почули гучний вибух. Лише потім, коли ми вже хоч трохи доспали перервану тривогою ніч, ми дізнались з новин що це була збита ракета, яка впала в Дніпро не більше ніж в ста метрах від нашого помешкання.

3. Збиття з курсу (2)

Як виявилось невдовзі, події того січневого ранку були знаком. Свого роду пророцтвом про те, що чекало на мене самого невдовзі. Одна за одною прийшли в моє життя додаткові проблеми.

В середині квітня мені оголосили що мене скорочують на моїй тодішній роботі. Це не було неочікувано, оскільки фірма вже давно подавала певні ознаки занепаду, але все одно неприємно. Особливо, з огляду на те, що на зустрічі з керівником у січні, мені сказали що робота у мене є принаймні до кінця року.

Приблизно в ті ж дні власник квартири, яку ми знімаємо, вирішив що час переглянути орендну плату і захотів задрати її на 40%. Мене це, цілком передбачувано, не влаштувало, але домовитись ми так і не змогли. Це означало що на початку травня нам потрібно було переїхати. При чому на фоні скорочення на роботі це було б кроком у невідоме і на непевний ґрунт.

Під кінець дня, коли мені оголосили про звільнення, у мене піднялась температура. Непомітно для мене самого, але з відчутними проявами: я не міг зігрітись навіть у гарячій ванні. Як з’ясувалось потім, це була бактеріальна інфекція від прищика на носі, який я тоді намагався видавити. З цим довелося йти до хірурга.

Так навесні я виявився сам збитим з курсу. Вперше в житті я втратив роботу. Вперше в житті я мав з’їжджати з першої зйомної квартири. Втім, це ж дрібниці, правда?

Розповідаючи комусь про саме цей день, я завжди додаю, що для повної картини бракує лише того, щоб всі ці події відбувались напередодні Різдва, і я мав би їхати у маленьке містечко, де моє шкільне кохання має навчити мене справжньому значенню Різдва.

Звичайно, мені не довелося жити на вулиці: ми переїхали в маленьку і незатишну квартиру родичів Ані, розташовану у неймовірно затишній місцевості. Якби не нічний шум проспекту, то локація була б взагалі ідеальна. Сама квартира, втім, була тісна. Жити вдвох у менше ніж 30 квадратних метрах – таке собі задоволення. Особливо влітку. Особливо без кондиціонера. Особливо в старій забудові, де сусіди згори — алкаші. 

Втім, історія з сусідами згори це просто running gag мого життя. Адекватні сусіди згори були на моїй пам'яті лише двічі: коли я жив на останньому поверсі та коли я переїхав до Ані. Але в останньому випадку сусідами згори була незадоволена Аня, а мене бісили сусіди знизу. Живучи на зйомній квартирі, вони часто влаштовували гучні заходи з музикою і криками аж до самого ранку.

4. Зв’язки

Мені пощастило з моїми друзями і знайомими. Десь в грудні 2023 року до мене прийшов Дмитро і запропонував підробити. На той момент я розглядав це як джерело додаткового доходу і погодився просто з цікавості і бажання структурувати свої знання і навички настільки, щоб передати їх комусь іншому. Але найголовніше — я завдячую Дмитрові своїм хоч трохи приємним бюджетом на час, поки я не мав основної роботи. Без підробітку і додаткових завдань, які він підкидав, я б не мав доходів зовсім.

Дізнавшись про те, що я втратив роботу, одразу декілька людей прийшло мені на допомогу: мене порекомендували на якісь вакансії, підкинули куди постукатись самому. Здавалося, все ось-ось вирішиться і буде безхмарно. Втім, пошуки роботи затягувалися, а результатів якось все не було. Я поспілкувався по знайомству з однією надзвичайно класною фірмою, в якій мені дуже сподобалась атмосфера колективу і підхід до роботи. І я дуже шкодую, що не впорався з їхнім тестовим завданням, в результаті чого вони мене не взяли. Зараз я навіть вже не згадаю, як вони називались, але я вірю що хороші люди отримають хороше. Можливо, наші дороги ще перетнуться.

5. Роздоріжжя, метання, вибір і туман війни

Я не пам’ятаю, про що мав бути цей розділ, оскільки повертаюсь до нього на другому заході написання цього посту, де від попереднього мене з підказок залишився лише заголовок.

Я досі іноді подумки повертаюсь до переговорів з лендлордом і замислююсь, чи був з тієї ситуації виграшний для мене вихід. Можливо, якби я сказав якісь інші слова, або трохи інакше вибудував лінію переговорів, все могло б скластись інакше? Але я про це вже ніколи не дізнаюсь.

В цьому році я зміг чіткіше сформулювати для себе важливу тезу, якої я намагатимусь триматись надалі. Рішення, прийняті в умовах тиску, нестачі часу і ресурсів – це шлях в нікуди. Нічого хорошого не виходить, коли поспіхом вибираєш житло або наприклад шукаєш новий телефон, коли твій старий вирішив раптово померти (або стати радикально незручним в користуванні). Деякі, як от слизькі мерзотні корпорації, схильні паразитувати на людях, що опинились в таких умовах і будувати всю свою бізнес-модель на безвиході інших. Гарний приклад тому – недавній скандал з головою страхової корпорації, вбивству якого ніхто не співчував.

Ще, до певного моменту у мене були сумніви щодо вибору нової роботи. Я робив ставку на одну позицію, але виявилось зовсім інша, від якої я не очікував особливих перспектив, виявилась кращою для мене. І я кращим для цієї позиції. Мало того, мені вдалося вибудувати переговори так, щоб отримати максимальну вигоду для себе: як з точки зору грошей, так і додаткові приємні плюшки.

І найприємніше це те, що як раз цю роботу я знайшов через свою мережу знайомств. Мене порекомендували і я підійшов!

6. Переїзди

Ненавиджу.

Це завжди день, або реалістичніше, декілька днів, які просто випадають з життя. Ти складаєш все своє дорогоцінне майно по коробках, бігаєш за поповненням коробок, скотчу та ущільнювальних матеріалів. Гавкаєш на вантажників, щоб мили руки і не цапали брудними долонями улюблене крісло і стіл. Гавкаєш на їхнього водія, щоб обережно їхав, і потім ще тижнями живеш на коробках, намагаючись скласти, розірване на шмаття і розкладене по різних контейнерах життя докупи.

А ще – ніколи, як під час переїздів не усвідомлюєш так гостро, скільки у тебе речей і як сильно ти “відстаєш” у взаємодії з ними. Повна шафа непрочитаних книжок. Одноплатні комп’ютери та мікроконтроллери, які чекають на кращі часи, щоб стати частиною якогось проєкта. Прикладів багато. Я не готовий відмовлятися від своїх очікувань до самого себе, що я таки приділю увагу всьому цьому, але в той же час цей борг перед самим собою росте. І з кожним переїздом ти бачиш як твоя драконяча гора скарбів росте.

7. Корпорації, жадібність і зрада

Мій гіпнотичний транс від Just Dance, на жаль, тривав недовго. Його штучно вбили самі розробники гри – Юбісофт. Після того, як ми переїхали в нову квартиру і я таки зібрав назад свій нехитрий грально-танцювальний сетап з іксбокса, кінекта і телевізора, на мене чекало всесвітніх масштабів розчарування. Принаймні в моєму сприйнятті ця проблема була саме такою: великою і болючою.

Щоразу, як я комусь пояснюю суть цієї проблеми, мені починає здаватись що вона навмисно така багатошарова і багатогранна, щоб навіть поговорити про неї було складно.

Отже, я маю Xbox One X – найкращий з іксбоксів попереднього покоління. Останняя гра з серії Just Dance, яка вийшла на цю версію іксбокса (а отже сумісна з кінектом) це Just Dance 2022.

В Just Dance 2014 (здається) – 2022 присутня додаткова підписка Just Dance Unlimited. За $5 на місяць можна отримати доступ до всих пісень, які виходили у попередніх виданнях. Тобто, маючи видання 2022 і підписку, ти можеш грати всі пісні, які виходили у виданнях 2014 – 2022. Це зручно – не потрібно щоразу, як хочеш пограти пісню з іншого видання, вовтузитися з вийманням-вставленням дисків, завантаженням іншої гри, тощо. Просто гортаєш список доступних пісень вниз і знаходиш всі скарби. Деякі навіть з ще старіших видань, які не виходили для цього покоління консолі.

Починаючи з Just Dance 2023, Юбісофт припинили видавати гру для попереднього покоління іксбокса. Тепер у Just Dance можна пограти лише на новій версії консолі – Xbox Series X/S. Нагадую, ця консоль вже не підтримує Kinect, а отже щоб пограти, знову доведеться вимахувати телефоном. Але це ще не все.

У новому видання Юбісофт також ввели нову підписку – Just Dance Plus. Але при цьому Just Dance Plus дає доступ лише до пісень з видань по 2022 включно. Тобто, маючи, наприклад, Just Dance 2025 і підписку, ти все ще не можеш грати пісні з Just Dance 2023 та 2024. Для цього потрібно обов’язково купити і їх.

Здавалося б, ну й що такого? Можна далі сидіти в своєму затишному болоті попереднього покоління і грати собі старі видання досхочу.

Але, як з’ясувалося пізніше, поки я боровся з проблемами з переїздом, звільненням і купою супутніх неприємностей, Юбісофт також опублікували пост про те, що згортатимуть підтримку підписки Just Dance Unlimited.

З цим я зіткнувся набагато пізніше, восени. Я увімкнув свій улюблений Just Dance і з подивом виявив що (кращої) половини каталогу в підписці просто не стало. Я кинувся з’ясовувати, що ж сталося, і лише тоді знайшов цей пост про скорочення каталогу.

Це зрозумілий крок зі сторони Юбісофта. Вони зараз переживають буремні часи і намагаються у будь-який спосіб витиснути зі свого бізнесу (а отже і гравців) трохи більше грошей. Але, незважаючи на те, що цей крок зрозумілий, він же і нескінченно мудацький. В результаті цих змін, для того, щоб продовжувати зручно грати пісні зі старого каталогу, мені потрібно купити: нову консоль (виключно заради однієї гри, оскільки для інших у мене є ПК), нові ігри на неї (останні три видання Just Dance), та передплатити підписку.

Так, можливо, там задіяні якісь юридичні тонкощі ліцензування самих пісень, і Юбісофт вирішив не продовжувати контракти, АЛЕ… Чому не включити ліцензування пісень для підписки на старі видання в ті ж самі контракти, які укладені для нових? Каталог – той самий.

Або, можливо, Юбісофт вирішили що їм задорого тримати інфраструктуру для обслуговування мережевих сервісів гри. Що, чесно кажучи, теж було б слабким аргументом. Комп’ютери з часом дешевшають, в тому числі віртуальні комп’ютери в хмарі.

Але це лише припущення. Я не маю фактів, від яких відштовхуватись.

Цілком передбачувано, що з огляду на цей випадок, а також низку подібних випадків у минулому, коли Юбісофт раптово виводили з експлуатації онлайн-сервіси своїх ігор, я відчуваю, що мене зрадили. Я був би готовий платити ці п’ять доларів на місяць ще років десять, бо я ціную свій час і увагу вище і не маю бажання жонглювати дисками у намаганнях підібрати правильну пісню під свій настрій з-поміж восьми видань гри, кожне з яких завантажується по декілька хвилин.

На мою думку, яку я почерпнув з багатьох відео на довкола-айтішну тематику, в тому числі критики Юбісофта, якщо корпорація приймає рішення припинити підтримку свого продукту, який є покупкою (як-от гра, за диск з якою ти платиш гроші), то вона повинна опублікувати вихідний код онлайн-сервісів, щоб спільнота відданих фанів могла підтримувати власні сервери і гра продовжувала жити після евтаназії зі сторони жадібного бізнесу.

На цю тему мені надзвичайно імпонує позиція компанії 37Signals, про яку я багато читав. В першу чергу на їхньому власному сайті. 37Signals заявляють що прагнуть підтримувати всі свої старі (legacy) сервіси до кінця інтернету, допоки ними хтось користується. І я вважаю, що це прекрасно і більше компаній мають так робити. Або альтернатива – робити свій код доступним. І з самого початку розробляти продукти з врахуванням того, що в певний момент їхній код буде відкритий. На випадок скигління інженерів на тему того, що “у нас ще 420 проєктів використовують цей самий мережевий код. Якщо ми його розкриємо, а там є вразливості, то ці 420 проєктів хтось хакне”.

8. Навчання, розвиток, вільний час і задоволення

Восени у мене раптом якось стало трохи більше часу і я зміг приділити його навчанню. Я пройшов курс MikroTik Certified Routing Engineer. Для цього мені довелося ще заплатити трохи грошей за пересертифікацію попереднього рівня – Network Associate, але я впорався.

Пройшовши курс і здавши іспит, я гостро відчув що є сертифікації, які мені потрібні, і сертифікації з яких я вже просто виріс. Більшість матеріалу на цьому курсі я просто-напросто вже знав. Або через те, що добре пам’ятав матеріал попереднього курсу, де воно теж було, або через те, що стикався з цим безпосередньо на практиці. В наступному році я буду розвиватись далі, в напрямках, які варті мого часу та уваги. Айті велике і все я не вивчу. Як і в решті сфер життя, я маю вибирати, які битви воювати.

Втім, навіть те, що я виріс з цього курсу, не завадило мені отримати задоволення від нього (і трохи поспати в останній день, коли я жахливо не виспався – як раз під пояснення незнайомого для мене матеріалу).

Схоже, що в моєму житті зараз настає період відносного спокою, коли у мене немає причин тривожитись через стабільність роботи і доходів, і я можу дозволити собі виділити більше часу на розвиток та розваги.

9. Свобода та ідеали

На моїй першій айтішній роботі мій колега Олександр часто мені казав: “Олексію, ти занадто кастомний”. І він був і досі є правий. Багато в чому я не погоджуюсь з загальноприйнятими стандартами та проторуваними стежками. Я свідомо відмовляюсь використовувати якісь “стандартні” налаштування та рішення, оскільки в більшості випадків вони вигідні тому, хто їх виставив, а не мені. З цього випливає моя нелюбов до Apple та їхнього підходу “It just works”, коли користувачеві пропонують зручний для 95% випадків інтерфейс та набір налаштувань, а для решти 5% потрібно залізти у підменю від підменю, поставити галочку, тощо-тощо-тощо.

І з огляду на це, я схильний вважати що переважно я прагну свободи. Більшої, ніж зазвичай. Більшої, ніж дають стандартні налаштування. Свободи не користуватись хмарними сервісами від великих корпорацій, які будують свій бізнес на збиранні даних про тебе. Свободи не мати справ з сусідами, марно намагаючись їх переконати що тобі потрібен сон.

Я прагну жити за містом. У власному будинку з великою ділянкою землі. Бути вільним будувати на своїй землі все, що мені заманеться. Робити його настільки кастомним, наскільки я хочу. Вирощувати буряки, помідори, часник, курей, котів, дітей та бороду. Спати і не спати тоді, коли хочеться мені, не залежачи від гівняних музичних смаків якихось дебілів поверхом нижче. Виходити голяка з дому, якщо мені так заманеться, і купатись у власному озері.

Так, певною мірою це бажання уникати проблем, замість їх вирішувати. Але що далі, то більше мені здається що не з усіма млинами потрібно воювати. Від деяких краще просто поїхати геть.

Я намагатимусь далі усвідомлювати свої ідеали і йти за ними. Не працювати на слизькі компанії, які роблять світ гіршим. Жити якомога більш незалежне життя і завжди мати тверду землю під ногами, на якій можна пережити будь-які негоди.

Я сів писати цей пост і писав, поки мені писалося. Схоже, що, забивши на дописування в цей блог, я назбирав цілу купу історій, якими хочу поділитись, тому вони з мене і течуть.

Що ж, після третьої сесії редагування, я, мабуть, готовий опублікувати пост.

Нехай мій і ваш 2025 принесе нам більше добрих новин.

Roll for deception

It’s a Saturday where I have lots of outstanding tasks, none of which are of high urgency therefore I will procrastinate them by writing this post.

For some reason I am a trusting person. I prefer to believe people and believe in people. I try to adhere to my standards of ethics and truth, which are admittedly high. For example, in last 4-5 years I turned down several recruiters who wanted to interview me for a position in a company that works in gambling. And I would do the same again, would that happen today. Same way I would turn down questionable enterprises like scam call centers or Ponzi schemes.

But it is really difficult to keep your principles when you see how modern society functions. People lie. Often. A lot. You can ask a consultant at an electronics store for an advice and in half of the cases they won’t be able to provide you with an adequate answer or even will lie to your face outright. This is not normal and this should not be an everyday thing. Yet we seem to live in a society™ plagued by deception and incompetence. One of the most noticeable things is social media. Specifically instagr*m.

I wholeheartedly hate the cult of envy and attempts to present yourself as something that you are not. Something that is better than you. Well, you are not better than you. Just be honest with yourself and the world.

People lie on their resumes and get hired for positions they don’t deserve. People lie to you in ads to sell you something you don’t need or something that does not match your expectations. Tech giants don’t lie outright, but they do lots of other shady (and in my opinion deceptive things): dark patterns, dopamine exploitation and artificial addictions and of course shitty conditions of service/license agreements that most people never read. Is being a liar, manipulator or just a soulless profiteer is a requirement to succeed in life? Does that become part of your job requirement at some point? When you enter middle management or something?

Tangential rant over, now to the meat and potatoes.

Running games on weaker graphics cards. Upscaling low-resolution videos. What do these processes have in common? That’s right. Deception. The neural networks that are responsible for these processes just make shit up on the go. Millions times per second millions of pixels get just made up. Sure, they are not outright random, they take into account the previous frames, the objects in them, the training data that they use as reference for details… But it’s still a deception. Highly sophisticated, incredibly complex __deception__.

Of course it did not appear out of the blue by itself. But I think that all these frame generation technologies are just bodge that holds together the failed state of modern game development. Studios want more profits faster and don’t really spend much time on optimization of the games.

However, it wasn’t always like that. Back in the day when gaming consoles had hard limitations on memory and processing power, the developers used all their ingenuity and talent to fit a game into the limited space on the cartridge (seriously, look it up. The optimizations were ingenious. UA 0:00 / 9:20 How Super Mario Bros Was Made Into 40 Kilobytes )

Nowadays every next Elder Grand Theft Assassin’s Cry of Duty will require a GPU upgrade because it is just not enough anymore. The studios just don’t bother. It’s “good enough”. If you are poor, you will use upscaling. If you are rich, you are ok with throwing resources at it.

Also in hindsight the DLSS stuff might have been a harbinger of the upcoming ai shitstorm.

I kind of lost my point while overthinking this topic, so this is the end for now. Maybe I will get back to this post later and update it.

TL;DR: Don’t lie on your resume, don’t do instagr*m, dlss bad, optimize your games instead.

When your toes are stuck together

It’s so difficult to get some good sleep lately. Either due to heat waking me up early in the morning or due to russians shooting their missiles at us again. Or just something else entirely like an uncomfortable bed and pigeons making noise at 5 am. I dream of the day when I would be able to crank the AC to maximum cooling and have a big soft bed all to myself for 10 to 12 hours.

I have been trying my best to get some good sleep for some time now. Best I was able to achieve was somewhere in the neighborhood of 7 hours last night. And I must thank all gods I know for that because yesterday I was barely functional.

Do you know the sensation when your toes are hot in your shoe and stick together? You try to wriggle them to make it better, but it does not help. If the situation allows, you take your shoe off and try to air out your foot so it cools down, but it still does not help as well as you expect.

I have been having similar sensation but on the scale of my entire life for past couple of months. I am stuck in a small apartment where there’s not enough space for all my things. Where I was able to find places for items, it became difficult to access them. To get a hammer you need to first un-stack some heavy containers from one another, then open the container where hammer is and then perform all of the operations in reverse. For me something that is buried so deep in layers of containerization is just as good as gone.

I don’t have AC. Hypothetically I even have money to buy it. But I can’t install it because reasons.

And to top it off, I cannot get rid of the cold I caught about a week ago. It seemed to be coming to an end, but then it just… remained. I still have some weird sensations in my nose and yesterday my head ached almost an entire day.

It would seem that the end of my misadventures is close: I have found a job and Aug 1 I’m starting a new position that will pay even more than my previous one.

… But it still feels like it’s not going to solve everything. I need to find a new place to live much sooner than I will get my first paycheck. And the market is just… fubar. And besides, even if I found a nice place to live soon, I am not ready mentally for another move. I haven’t fully recovered from the previous one, which took about three days and a lot of money. Much more than I planned and was comfortable with.

I hate making hasty decisions out of desperation. Such decisions are always bad and just set you back – in money, time or both. I know that trying to run away from pain immediately will result in bigger loss than well thought-out gradual strategy, but so far I don’t see where such strategy might start.

I want to believe that the Universe has something awesome in store for me, the way it has happened previously, but so far I don’t see any hints of that.

Fucking ads

Today scrolling a hopeless hellscape of LinkedIn i stumbled upon a post.

In this post a marketing person praises the “beautiful execution” of an ad campaign for Oreo. Someone (or rather a group of people) decided that pasting this vomit of blue all around the train car is a good idea.

People would walk into the car, needing to use it to commute to/from work, go basically anywhere and see this. Your gaze cannot escape this vast field of corporate-mandated color, splashed all over. You can only look at your phone, ceiling, floor or aimlessly stare at the tunnel walls and cables out of the window.

Or alternatively be subjected to the influence of this visual assault. Why would anyone who is not a complete psychopath decide to subject tens of thousands of people to this every day? Truly beautiful execution, isn’t it?

Interestingly enough, the comment section of the post was limited to the direct contacts of the post’s author. I wonder why…

Lately I catch myself saying and thinking in categories of “We as a society”™, which is just a fun observation about what outlets you find for your energy when you have little work to do and a lot of free time.

We as a society somehow just accepted that corporations are allowed to invade our everyday spaces and just steal our attention. Just because they paid (probably through a chain of shady deals, corruption and middle-man companies) to the company, person or entity that owns the space. Which is especially annoying when it is not only a public space, but also something essential, something that people use every day and rely on.

I do also want to go on a tangent about how the entire business of advertisement in the metro cars in Kyiv is corrupt and full of bribes and kickback deals. It is sad to realize that I rented a large and decently furnished apartment from a guy, like 10 years younger than me, whose mother just gave it to him having worked exactly there: in advertising in the very Kyiv metro I am talking about.

I do not consider myself a communist or even left-wing politically in any way (neither I subscribe to right-wing agenda), but it just rubs me the wrong way that some people, who can hide behind large teams of lawyers in their ivory towers of corporate offices keep getting away with systematically making other people’s lives shittier, little by little. This is not the norm. It should not be the norm. It should not be allowed to be the norm.

You can probably protect their view by saying something along the lines of…
Umm, no, I’ll do it differently. Welcome to IMAGINARY CONVERSATIONS!

— You should not spam your ads all over the metro car. You are adding visual noise to my literal field of view.

— Well, I paid money for that and therefore I can do that. If you don’t like it that much, just don’t go there. Wait for another train or use a bus instead.

— Yeah, right. You think you are the only one doing that all-surfaces ad thing?

— Well, sucks to be you then. This is what you get when you use public transport. You can always get a car and avoid that altogether.

— Okay-okay, so you’re telling me that I am the one who needs to pay to avoid seeing your shit. Not you just not paying to have it put up, but we both having a contest of who pays more. And by the way, what’s that there, over the highway? Isn’t that your billboard?

— Yes it is. See, you can feel the presence of our corporation everywhere. There also will be a branded truck passing by your window somewhere in the next 10 minutes. Don’t miss it! I got a huge bonus for running this campaign.

Imaginary conversation with an imaginary opponent who has been purposefully dumbed down and eviled up by a strategically delivered shot of 5G-enabled COVID vaccine.

Is this so much to ask? Just not being constantly advertised to, sold to, called to action and influenced. The world has ran just fine previously without ad blimps, branded metro cars and other ethical equivalents of the state of Florida. Moreover, I heard that in Sao Paulo they banned ads altogether and the world did not implode after and/or because of that.

When I was a kid, I legitimately tried to imagine what a world looked like if all of the companies were required to use the same exact plain white design on their products and where their products could only be told apart by reading the label. Don’t know where I’m going with that, just a thought 10-year old me had.

I would like to conclude this rambling by another stolen post from another social network:

As an impromptu post scriptum I also want to reflect on the post above. Not only the empty and nearly sterile interiors feel like a deafening quiet juxtaposed to the visually noisy adscapes, but also if you think about it, they can serve as an excellent canvas, upon which such vomits of color would stand out even more. Just imagine an object from the last picture inside one of the monotone homescapes from the picture above it. It would announce its presence and draw all attention. Just as intended. So, maybe dull interiors are just as bad? The truth is out there.

Post-post scriptum:
I just thought about the entire idea of ads. Shouting louder so that more people get a newspaper from you instead of your competitor. Running an ad in a magazine so that everyone knows that your new perfume is in this season. Convincing people that they have a serious and frankly embarrassing condition that everyone notices but does not tell them about so that they buy your oral hygiene product. True story.

It is all about inconveniencing other people some more to advance your business. Not enough that they would come and punch you in the face, not enough that they remember to avoid you at all cost because of how annoying you are, but just enough for them to remember you.

Do you remember how in newspapers there were separate pages for classifieds? I think it is the only more or less ethical way to present ads. You dedicate a specific space on a physical or digital medium, which one would need to visit or browse deliberately (opt-in instead of opt-out) and could easily stop/avoid interacting with. It was a thing not so long ago, you know.

Then corporations can have all the pissing contests they want trying to one-up each other by buying entire pages, which still would be limited to their dedicated space, without spilling out onto branded benches in parks and other artifacts of marketing bullshit.

An ad should not be something that distracts you on your way to work but rather something you consciously decide to see. It’s the difference between scaling a rock to get to the office and going to a climbing gym on the weekend.

ОЯТКРІ

Я нещодавно заходив в свою пошту на простигосподи яндексі, щоб перевірити, чи не залишилось щось на неї зареєстрованим, і, якщо ні, то залишити її помирати.

Досліджуючи всі куточки і закапелки особистого кабінету там, я не переставав дивуватись тому, в скільки різних сфер звичайного кацап’ячого життя яндекс запустив свої руки. Тут тобі і електронні версії документів по типу паспорта чи водійського посвідчення. Тут і адреси для доставок. І їхній голосовий помічник аліса… Я впевнений що якийсь середньостатистичний масквіч вже поглинений екосистемою яндекса набагато більше і глибше, ніж будь-якою іншою.

Здавалося б, навіщо взагалі замислюватись як воно там у росіян? Але мені спало на думку дещо цікаве. А що, як…

А що, як після поразки росії у війні і її розколу, клеєм що тримає її докупи, стане холдинг яндекс?

Тоді замість росії вона називатиметься ОЯТКРІ – Об’єднані яндексом території колишньої російської імперії.

Москвічі навіть не помітять що щось змінилось, допоки яндекс єда та яндекс лавка все так же привозитимуть їжу і якесь барахло для дому.

Втім, це триватиме недовго. Мало який тех-гігант здатен помірятись з бюджетом цілої країни. Навіть такої занепалої, як росія, яка роками дозволяла собі втрачати мільярди на корупції і трильйони на війні. Холдингу знадобляться інвестори.

На погонах поліцейських з’явиться якийсь дивний символ, з трьох відрізків, які сходяться в єдину точку. Загалом все залишиться як було. Втім, не всюди. В регіонах, де проживають завойовані російською імперією, радянським союзом, або післярадянською росією народи можуть спалахнути повстання. Але вони будуть на диво швидко придушені дуже професійною армією найманців. І одразу після цього в яндекс лавці стануться знижки, а на кінопоіску вийде черговий серіал ні про що. В яндекс навастях напишть що в дагестані нічого не сталось і ОЯТКРІ житиме далі у незнанні. Тим часом в Китаї запустили ще один модуль для станції Тяньгун-4.

І тільки колонки з яндекс алісою будуть уважно слухати кожне слово.

В дагестані нічого не сталось. На площі тянаньмень теж.

Gaming in 2k24

I just had an interesting situation. I stumbled upon a game on Steam and I liked it. So much so that I downloaded a demo and started playing.
7 minutes into the game and like 2 minutes into actual gameplay after all the cutscenes I notice something that makes my spidey-sense tingle. There was an object labeled in cyrillic.

This label made me question the origins of the game. I googled the name of the publisher and found their website. On there it says that they are located in Cyprus. You know, the home country of many legitimate game studios such as uhhh… ermmm… I mean, maybe they exist, but I am drawing a blank right now. Right, where were we? On the same result page there also was a link to a Ukrainian website warning people that these are russians, just hiding under the guise of their HQ address. Which makes sense when you are a russian game studio and you want to look as as innocent as it is humanly possible while still employing people from russia and letting their taxes fund the war.

In the same article I found a Steam curator that issues warnings for games that are openly or discreetly made by russians. Which is nice. I subscribed to this curator.

By the way, a small tangent: Steam’s UX when it comes to the curators is just terrible. I had a page with the curator open in my browser, and in the desktop app I had to find the curator from scratch through the non-intuitive process of opening a game’s page, where one of my currently subscribed curators would have left a review and from their page going to general “Curators” page and searching for the curator I need.

I read through the list of games. Honestly it is hilariously bad. It has maybe a dozen games that may be considered interesting, but most of them are either hits from the yester-decade or quick cash-grabs made exclusively to cash in on a meme or a social trend. They are cheap and even not knowing they are made in russia I don’t think I would buy them.

Which brings me to the last thing I have thought about the matter. Choice.

Specifically, Humble Choice, to which I am subscribed since its first month. I am concerned that they might choose to overlook some of the questionable origins of the games and some russian game might eventually end up in my subscription.

Granted, I could just not activate it and pretend it’s not there, but in my opinion that would be wasteful. I pay money for my Humble Choice, therefore I should be able to activate all games and play them without the need to sift through them and argue with Humble’s helpful, yet slow support agents.

Next time I write about gaming, I will tell the story of my clash with Ubisoft.

Електрохарчування у 2к24

Через росіян по всій країні вже вдруге тривають відключення світла. Окремі уривки інформації, які прориваються в мою інформаційну бульбашку, доносять тезу, що взимку буде ще гірше.

Маю зізнатись чесно, мені пощастило. В цій квартирі, де я живу зараз, світло не відключають. Востаннє тут не було світла десь 15 травня. Для довідки, я пишу цей пост 29 червня, коли відключення світла є скрізь і надовго. В зв’язку з цим у мене є декілька теплих тейків щодо цієї ситуації.

По 1)

Люди – дебіли.

Я, начитавшись постиків від Като (https://t.me/katotheca), про те, що станом на зараз генерація електроенергії спирається переважно на сонячні ЕС, сильно перебудував свої побутові процеси з врахуванням цього. Прання і посудомийка – лише вдень, з 11:00 і до 19:00. Це найбільш енергозатратні процеси у мене вдома. Кондиціонера немає і це з однієї сторони добре, бо немає спокуси його увімкнути, але з іншої – мене плавить від спеки. Але це не стосується теми.

Що мене надзвичайно розчаровує, так це мої сусіди. Майже щоночі я чую їхній кондиціонер, який безперервно гуде, перетворюючи сотні ватт електроенергії на чиюсь охолоджену сраку. Вночі, коли, додаткової генерації немає. Це ще один невеличкий пункт, який призводить мене до розчарування в людях.

У мене навіть є бажання роздрукувати та розвісити якісь невеликі буклети, в яких пояснити сусідам, що світло потрібно економити навіть якщо його не вимикають у тебе. Але поки я не назбирав очок дії щоб цим таки зайнятись. І тому просто сиджу і розчаровуюсь далі.

І, подруге

Бізнеси – мудаки

— Що бажаєте замовити?
— *переглядаю меню*
— Я бачу що ви дивитесь бургери. На жаль, ми не зможемо їх приготувати, ми зарад від генератора і тому не можемо вмикати гриль.

Ще взимку 2022-2023 я звернув увагу на те, наскільки бізнеси не змінили свою поведінку і не підлаштовуються під нові умови існування. Аптеки світять вітринами і вивісками так, наче хочуть щоб їх бачили з Міжнародної Космічної Станції. Світлодіодні екрани з рекламою на пивнусі не вимикаються поки не зачиниться сама пивнуха і темними зимовими вечорами осяює своїм примарним світлом будинок навпроти.

Епіцентр… Ох, Епіцентр. Колись він був моїм улюбленим місцем для паломництва за всякими ніштяками мачо-хлопчачого асортименту. Але тепер — що далі, то більше ненависті у мене викликає ця мережа. Тут я залишу за дужками співпрацю власників з терористами і окупантами, оскільки цей пост не про це.

В 2024 році нічого не змінилось. Хіба що більше бізнесів повстановлювали собі генератори і тепер не дбають не тільки про об’єми споживання енергії, а і про звукове забруднення. Чому охоче допомагає виконавча влада (Пост на сайті МОЗ зі спростуванням новин про введення штрафів за перевищення норм допустимих рівнів звуку).

Бізнесам просто насрати. Коли у них є електроенергія від загальної мережі, вони анітрохи не намагаються її економити. Епцентр виблискує LED-екраном на пів-фасада. Всередині – всюди екрани з рекламою, вивіски і ще тисячі речей, без яких можна обійтись.

Мені зараз спало на думку, що з економією електроенергії відбувається приблизно те саме, що і з забрудненням планети пластиком. Замість того, аби зарегулювати бізнеси, які можуть, але не хочуть робити краще, відповідальність перекладається на “обичних пиздливих граждан”, які хоч і можуть вплинути на нестачу електроенергії, але все ще менше ніж гіпермаркет, який зможе прожити без підсвітки вивісок пару місяців.

Ми як суспільство чомусь якось колективно заплющили на це очі і навчились не помічати. А варто було б схопити ці бізнеси за їхні колективні cojones та не відпускати, доки вони не почнуть економити. Чомусь їм хочеться економити лише коли мова йде про живлення від генератора. Бензинчик-бо чи солярка коштують грошів, так само як і більший генератор, який би зміг заживити гриль для бургерів або пічку для піци.

Примітка автора: перерахування шляхом неграмотного числення виду “По 1)” та “Подруге” це свідоме рішення.